субота, 9 січня 2016 р.

Самовиховання як фактор розвитку особистості



Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення чи зміну своїх якостей у відповідності до соціальних чи індивідуальних цінностей, орієнтацій, інтересів, цілей, які складаються під впливом умов життя і суспільного виховання.



1. Суть поняття самовиховання.Роль виховання у процесі самовиховання.

Самоактуалізація, самореалізація й самоутвердження особистості відбувається протягом усього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання. Концепція самовиховання у педагогічній психології пов'язана, першою чергою,зрозумінням процесу розвитку психіки вихованця. Аналіз цього процесу показує, що самовиховання – активна внутрішня сила розвитку особистості в юнацькому віці; воно залежить від виховання в цілому та розвивається за своїми законами.
«...Духовний розвиток школяра залежить від того, наскільки глибоко відбувається його самоутвердження в усіх сферах діяльності і ставлень у колективі – в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної переконаності. Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише в світ, що оточує його, а й у самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим».
Самовиховання слід розглядати як саморозвиток, в якому згідно з вимогами суспільства, загальнолюдськими, національними та моральними цінностями, цілями та інтересами самої людини творчо формуються та постійно розвиваються спроектовані нею сили та здібності й, водночас, нівелюються недоліки.

Самовиховання–це цілеспрямована свідома, систематична діяльність особистості з метою вироблення в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних рис й усунення негативних.

Головною метою самовиховання на сучасному етапі є досягнення вихованцем згоди із самим собою, пошуку смислу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних можливостей та активне самоутвердження у суспільному житті.
Пошук смислу життя – це відповідальний етап у розвитку та становленні особистості, коли відбувається формування і розвиток особистіших ціннісних орієнтацій, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та професійними цінностями.
Самоактуалізація – це постійне прагнення людини до повного вияву і розвитку особистісних потенційних можливостей та їх реалізації.
Самореалізація – свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей, життєвих настанов.

Мотивами самовихованняє життєві устремління вихованця, потреба діяти згідно з нормами загальнолюдської моралі та професійними вимогами, розуміння необхідності переборення труднощів особистісного і професійного становлення тощо.

Процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і унікальність якого полягає в тому, що в ньому і суб'єкт, і об'єкт виховання є однією особою.

•Основні етапи процесу самовиховання:
1) усвідомлення вихованцем вимог до своєї діяльності;
2) самопізнання, критична самооцінка вихованцем своєї діяльності та поведінки;
3) планування роботи над собою, вироблення програми та правил поведінки;
4) практична реалізація програми самовиховання із урахуванням усієї складності наступного перегляду намічених позицій;
5) самоконтроль, самооцінка та самокоригування дій і поведінки.

•Основні принципи самовиховання:
– єдність виховання та самовиховання;
– цілеспрямованість, ціннісна орієнтація виховання та самовиховання;
– демократичність самовиховання, виховання стійкої громадської позиції та гуманістичної моралі, формування активної життєвої позиції;
– єдність самовиховання та наукового світосприйняття;
– активність та позитивне спрямування самовиховання;
– єдність виховання, самовиховання та професійної діяльності.

•Найважливіші внутрішні передумови, що визначають ефективність самовиховання:
– переконання, самосвідомість та самокритичність;
– потреби та мотиви, життєві настанови;
– самоповага і мужність;
– навички й уміння самоконтролю та вольового саморегулювання;
– знання теоретичних основ самовиховання та володіння методикою самовдосконалення;
– свідома настанова на гармонійне і різнобічне самовиховання;
– психологічна готовність до активної, цілеспрямованої і систематичної роботи над собою.

Методи самовиховання–це сукупність прийомів і способів педагогічного впливу вихованця на самого себе з метою формування й розвитку бажаних і необхідних особистісних якостей та усунення негативних.

Прийоми самовихованняслід розглядати як частковий вплив вихованця на самого себе, як певний одиничний акт у кожному конкретному випадку та методі.
Сукупність методів та прийомів самовиховання мають становити систему, яка для кожної особи є конкретною, індивідуальною і неповторною. Разом з тим аналіз практики самовиховання дає змогу виокремити групу найбільш поширених методів і прийомів.

• Процес самовиховання починається ізсамоусвідомлення– усвідомлення вихованцем себе як особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у суспільній діяльності. Самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості,
Самоусвідомлення складається з трьох взаємопов'язаних процесів – самопізнання, самоактуалізації та саморегуляції, – які мають діяти узгоджено. Провідною серед них є вольова сфера, що регулює поведінку та діяльність вихованця. Воля активізує діяльність особистості вихованця згідно з його настановами, мотивами поведінки, професійними завданнями. «Самовиховання потребує, – писав В. О. Сухомлинський, – дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, ласкавого чи докірливого погляду. Не може йтися про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керівництво самовихованням – це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри.

•Самопізнання– початковий етап самовиховання особистості, вивчення нею своїх властивостей, системи цінностей, життєвих намірів, провідних мотивів і мотивацій, характеру, темпераменту, особливостей процесів пізнання (відчуття, сприйняття, пам'яті, уваги, мислення, мовлення тощо), завдяки якому адхаданеці» може самостійно визначити, яких успіхів він може досягнути в тій чи іншій ДІЯЛЬНОСТІ, а також проаналізувати можливості вдосконалення своєї повсякденної діяльності,
Девіз «Пізнай самого себе» був начертаний на арці Дельфійського храму в Греції в V ст, до н. є. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, підкорися їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували цей девіз так: пізнай своє призначення, відкрий свої можливості, передбач свою поведінку.

Отже, основне правило самопізнання – це пошук смислу життя, свого істинного «Я». АкадемікА. В. Петровськийпропонує два шляхи пізнання власного «Я»:
перший шлях – уважний аналіз не стільки замислів власних учинків, скільки самих учинків у співвідношенні із замислами. Умовно кажучи, це з'ясування смислу власного життя та його співставлення із суспільними й особистісними цінностями, аналіз власних дій і конкретних учинків з точки зору загальнолюдської, національної та особистісної моралі, професійного й особистісного становлення і діяльності;
другий шлях – звернення до можливостей науки та розпізнавання з її допомогою власних індивідуально-психічних властивостей, життєвих настанов тощо. Цією наукою є психологія особистості.

Ці два шляхи, на думку А. В. Петровського, багаторазово переплітаючись, приведуть кожного, хто по них пройде, до пізнання самого себе.
Методично правильно організоване самопізнання, за А. В. Петровським, здійснюється за допомогою самовивчення та самооцінки.

• Вихідним методологічним положенням для дослідниківсамооцінкиє твердженняК. Марксапро те, що «людина спочатку дивиться, як у дзеркало, в іншу людину. Людина Петро починає ставитися до самої себе як до людини тільки тоді, коли вона ставиться до людини Павла як до собі подібного»4. Порівняння, співставлення себе з іншими є загальновизнаним критерієм самооцінки.
Формуючись у процесі всієї життєдіяльності особистості, самооцінка виконує важливу функцію в її розвитку, виступає регулятором різних видів діяльності та поведінки.
Має місце і нестійкість самооцінки особистості, що є наслідком ще не сформованого ставлення до самого себе.
Виокремлюють такі основніформи самооцінки– адекватна, занижена, підвищена – та ступінь стійкості кожної з них. Самооцінка включає в себе визначення вихованцем власних вмінь, дій, якостей, мотивів, мотивацій і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та вміння оцінити свої сили й можливості, узгодити їх із зовнішніми умовами, вимогами навколишнього середовища, вміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу мету. Самооцінка може стимулювати або, навпаки, пригнічувати активність вихованця.
Від самооцінки вихованця залежить характер його спілкування, відносини з ровесниками, формування і розвиток життєвих орієнтирів. Правильна самооцінка дає йому моральне задоволення. Самооцінка, особливо здібностей та можливостей особистості, виражає певний рівень зазіхань, який визначається як рівні завдань, які вихованець ставить перед собою та до виконання яких вважає себе здатним.
Основними прийомами самооцінки є самоспостереження, самоаналіз, самозвіт, самоконтроль та порівняння.

•Самоспостереження– це «спостереження за своїми діями, думками, почуттями; метод вивчення психічних процесів, властивостей і станів за допомогою суб'єктивного спостереження за явищами своєї свідомості». Самоспостереження грунтується на загальній спостережливості людини.
А. І. Кочетов пропонує правила ефективного самоспостереження для школярів: не намагайтеся спостерігати за собою одночасно з усіх боків, фіксуючи всі прояви своєї поведінки (оберіть спочатку один напрям, який вас найбільше цікавить); не намагайтеся зразу ж поліпшити те, що вам не подобається в собі (інколи ваші невдачі виникають унаслідок втомленості, стресу, сильних переживань); самоспостереження найкраще проводити в звичайних умовах; насамперед слід здійснювати ретроспективне самоспостереження, тобто чітко відновлювати в пам'яті події, які тільки-но відбулися (однак повнота враження зберігається недовго – 3-4 години, а далі вже починається спотворення пам'яттю пережитого і почутого); слід звернути увагу передусім на те, що потім доведеться згадувати і записувати. Пряме спостереження найбільш важке і суб'єктивне. Помилок у цьому варіанті пізнання буває більше, ніж під час наступного самоаналізу пережитого. Потрібно вміти прогнозувати діяльність, подію, передбачити перебіг розмови тощо. Повторне самоспостереження дає певне уточнення, доповнення.
Для самоспостереження можна застосувати допоміжні прийоми: самоопитування, згадування, самотестування, порівняння, повторення того, що відбулося, тощо.

Формування особистості передбачає три основні компоненти: вплив соціального середовища; цілеспрямований виховний вплив суспільства на особистість через соціальні інститути та свідомий, цілеспрямований вплив людини самої на себе, тобто самовиховання. Першідвакомпонентимаютьоб'єктивнийхарактер,третій–суб'єктивний,оскількиміститьпроцеси,що відбуваютьсяусвідомостілюдини:осмислення,оцінку,відбіртихпозитивнихзовнішніхвпливів,якіскладаютьосновуїїпереконань,ідеалів,життєвихцілей,мотивівдіяльності,звичок.

Ці процеси лише тоді можуть називатись самовихованням, коли вони являють собою свідомі дії особистості, спрямовані на самовдосконалення, тобто дії, в яких людина виступає активним суб'єктом самоосвіти, морального, трудового, фізичного, естетичного саморозвитку. У найзагальнішому визначенні самовиховання, на думку І.Д.Беха та Ю.М.Орлова, це певний тип ставлення, дій щодо самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певним моральним нормам .

Якщо виховання може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і певних внутрішніх передумов. Зокрема, як зазначає І.Д.Бех, самовиховання ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання знаходить своє вираження у поєднанні об'єкта і суб'єкта. Особливість цієї взаємодії пов'язана з подвійністю позиції особистості у самовихованні, оскільки людина виступає немовби у двох особах стосовно себе в особі виховуваного і в особі вихователя. При цьому основна мета - "створення" індивідуумом себе через творче ставлення до себе.

Для теорії, як для практики самовиховання, важливим є чітке наукове визначення цього поняття.

А.Я.Арет, автор відомої книги “Очерки по теории самовоспитания”, вважає, що самовиховання – це освітньо-виховна робота особистості. Л.М. Гордєєва під самовихованням розуміє прагнення людини виховати себе і діяльність із здійснення цього прагнення. С.Б.Єлканов визначає самовиховання як свідому цілеспрямовану діяльність людини з удосконалення своєї особистості. А.Г. Ковальов так формулює поняття "самовиховання" – це свідома планомірна робота над собою, спрямована на формування таких якостей особистості, які відповідають вимогам суспільства та особистій програмі розвитку. Досить-таки широко характеризує самовиховання A.I. Кочетов – це свідомість, яка керує самою особистістю, саморозвиток, у якому в інтересах суспільства і самої особистості планомірно формуються якості, властивості, сили і здібності людини, причому функції виховання поступово передаються вихованцю. У словнику "Психология": самовиховання – свідома діяльність, спрямована на щонайповнішу реалізацію людиною себе як особистості.

Як особливий вид діяльності "самовиховання вимагає активного усвідомлення особистістю власного "я" (самосвідомість), стосунків з навколишнім світом (світогляду, свого життєвого досвіду, самого процесу роботи над собою)".

Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, який виявляється у всьому, що стосується зміни свого "я". Тому багато педагогів стверджують, що робота над собою стає постійною, ефективною, якщо є зріла самосвідомість. Усвідомлення власної поведінки веде до самоспостереження, самоаналізу, самокритики. Обдумування своєї діяльності в навколишньому світі сприяє формуванню цілеспрямованості, високих ідеалів, мотивів - важливих спонукальних причин роботи над собою.

Самовиховання - процес, в якому взаємопов'язано проявляється весь духовний світ людини. У ньому взаємодіють моральність, інтелект, воля й емоції. Це максимальна усвідомленість себе, свого місця в навколишньому світі і своєї поведінки. Це вольове зусилля, яке регулює увесь спосіб життя; це стан, надзвичайно насичений емоціями, у якому людина чогось пристрасно прагне, чимось азартно захоплена. Емоційно-моральний характер самовиховання тісно поєднується з вольовим та інтелектуальним, утворюючи складну картину самозміни особистості.

Самовиховання - це саморегуляція, самоуправління особистості з намірами змінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, це свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або зміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними цінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов життя і виховання. Як зазначає Ю.М.Орлов, "самовиховання - це не особливе заняття, яке вибирає людина так само, як вона вибирає професію. Самовиховання - це певний тип ставлень, вчинків, дій до самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певному ідеалу". Воно здійснюється в кожному вчинкові, у кожній ситуації.

Визначення самовиховання як діяльності людини, спрямованої на зміну своєї поведінки та якостей, звичайно, досить широке і може стосуватися будь-якої форми самовиховання, тобто формування людиною як соціальне позитивних, так і соціальне негативних якостей (наприклад, таких, як індивідуалізм, жорстокість, прагнення до наживи, що свідомо культивуються деякими людьми).

У зв'язку з цим існують різні погляди щодо визначення сутності самовиховання. Так, О. Г. Ковальов вважає, що "самовиховання - це свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних якостей, що відповідають вимогам суспільства і особистого плану розвитку".

Окремі автори (наприклад, С. Ф. Анисімов) акцентують увагу на зв'язку самовиховання з рівнем інтелектуального, емоційного, психологічного розвитку особистості, її свідомості, з почуттям відповідальності. Однак усі дослідники цієї проблеми погоджуються з тим, що самовиховання перш за все пов'язане з роботою особистості над собою з метою виховання позитивних якостей.

Самовиховання - найбільш інтенсивний розвиток сил і здібностей особистості, тому його успішний перебіг вимагає від неї відповідного рівня готовності. Така готовність потребує високого рівня самосвідомості, здатності до саморегуляції (волі) і потреби в розвитку. А.І.Кочетов вважає, що самовиховання містить три компоненти: активне осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтована діяльність і пов'язана з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин, потреба у розвитку. Усі зазначені компоненти належать до внутрішніх передумов самовиховання. Усвідомлена потреба в розвитку створює підставу для потреби у самовихованні.

Основи процесу самовиховання мають фізіологічну, психологічну, соціальну та педагогічну сторони.

Фізіологічною основою самовиховання є саморегуляція вищої нервової діяльності. Вища нервова діяльність людини є найдосконалішою з усіх відомих самонастроюваних та саморегульованих систем. Процес вищої нервової діяльності є поєднання безумовних та умовних рефлексів, які вступають у взаємодію з іншими психофізіологічними процесами. Одним з проявів цієї взаємодії, який здійснюється на порівняно високому рівні розумової діяльності, і є цілеспрямоване самовиховання.

Психологічною основою самовиховання є збалансування (в інтересах людини та навколишнього середовища) процесів збудження і гальмування. Уся психічна діяльність людини є тими чи іншими проявами цих двох провідних процесів, їх комбінації і взаємодії складають основу розвитку психічного типу та зміну станів особи. Зокрема, єдність фізичних (матеріальних) і психічних (духовних) факторів викликає у людини потребу в розвитку збуджуючої активності при пасивному темпераменті, або, .навпаки,— розвитку гальмуючої стриманості при надмірно активному темпераменті

Самовиховання водночас і розвиває позитивні риси характеру, удосконалює процес переробки інформації (сприймання, пам'ять, увагу, відтворення). Отже, з психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її життєздатності.

Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в контактних колективах та прагнення до її поліпшення. Взаємодія особи і колективу, організованого чи випадкового, в основному залежить від інтелекту, духовного, трудового і, в окремих випадках, навіть фізичного потенціалу індивідуума. Cоціальне самовиховання є один із засобів активізації дій людини в суспільстві.

Педагогічною основою самовиховання є взаємозв'язок між процесом зовнішнього виховання і самовихованням. Виникнення свідомого прагнення до самовиховання є наслідком попереднього зовнішнього виховання. Адже зовнішнє виховання — це прояв об'єктивного впливу суспільства на індивідуум через суб'єктивну діяльність вихователів. Проте на перших етапах виховання ці зусилля (педагогів, батьків, громадських організацій, преси) нерідко стикаються з пасивними формами сприйняття, інколи з протидією особи або з нерозумінням нею вимог і цілей вихователя. В цих випадках виникає невідповідність свідомості та поведінки, яка має безліч конкретних відтінків. Педагогічний аспект при цьому виступає як результат і умова правильно організованого виховання, в якому формуються соціальне та особистісно значущі цілі, стимули, мотиви, якості, створюються сприятливі умови, необхідні для успішної роботи над собою.

Особистість, яка розглядається не тільки як об'єкт, але й як активний суб'єкт виховання, зорієнтована на те, щоб зовнішні педагогічні впливи, переломлюючись через її внутрішнє сприйняття, породжували у ній обдумування і переживання розриву між досягнутим і бажаним. Таким чином, виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний процес.

Органічна єдність виховання й самовиховання закладена в природі психічного розвитку людини. Результативність виховних впливів залежить від позиції дитини, від її настрою, світосприйняття. Батьки та педагоги добре знають, що дитина – не матеріал до будь-якого маніпулювання. Вона часто буває "вередливою", "непіддатною", "упертою" і "нерозумною". Опір особистості вихованню існує постійно, а з часом і зростає. Невміння чи небажання враховувати цю реальність - один з недоліків виховної роботи. У книзі "Виховання і самовиховання" С. М. Ковальов, звертаючи увагу на цю тенденцію, писав: " . чужі вказівки для особистості, що розвивається, служать не більше ніж "дорадчим голосом". Особистість у цьому процесі розглядається не тільки як результат впливу зовнішніх сил, але й як результат активної діяльності самої людини. Активно змінюючи і перетворюючи навколишній світ, людина змінює і власну поведінку.

А.А. Кочетов вважає, що самовиховання – вища форма самовдосконалення особистості, коли функції вихователя вона виконує сама. Розглядаючи діалектику виховання і самовиховання, він, як і ряд інших ; дослідників, приходить до висновку, що це два взаємопов'язані процеси.

Педагогічно правильно організоване самовиховання сприяє тому, що виховний процес набуває яскраво вираженого особистісно-зорієнтованого характеру протікання. Як зазначає І.Д.Бех, виховний процес, який не забезпечує належних умов для розвитку самовиховання, здебільшого будується на безпосередньому підкоренні, приниженні гідності людини, в кінцевому результаті не сприяє її моральному становленню, а, навпаки, викликає спалахи агресивності.

"Будь-яка ефективна виховна робота має своєю внутрішньою умовою власну роботу вихованця, – писав С.Л. Рубінштейн. – Успіх усієї роботи із формування духовного обличчя людини залежить від цієї внутрішньої роботи, від того, наскільки вона виявляється в змозі її стимулювати та скеровувати. У цьому головне".

Педагогічне керівництво усвідомленим самовихованням учнів полягає в ознайомленні їх з ідеями самовиховання,, у правильній орієнтації та консультуванні школярів, в допомозі виборі ними “найбільш раціональних прийомів та засобів самовдосконалення.

Отже, якщо виховання дитини починається з її пізнання, то самовиховання бере свій початок із самоусвідомлення, усвідомлення себе як особистості і свого місця в суспільній діяльності людей. Основний критерій оцінки виховного педагогічного впливу визначається рівнем сформованості в особистості прагнення до самовиховання.

Потреба у самовихованні та можливість його реального здійснення виникають на певному, досить значному рівні розвитку особистості. За даними психолого-педагогічних досліджень, здатність до самовиховання вперше з’являється в учнів підліткового віку, що зумовлюється особливостями дітей на більш ранніх вікових етапах – у дошкільному та молодшому шкільному віці, що є необхідною підготовчою основою, яка залежно від її суті може мати різний вплив на самовиховання особистості у наступні вікові періоди. Важливою умовою виховання є вироблення в дитини з ранніх років здатності до самостійної духовної діяльності, прагнення вдосконалювати самого себе.

Усвідомлене самовиховання здійснюється в трьох основних напрямках:

- розвиток моральних і емоціонально-вольових рис і якостей;

- вдосконалення розумових здібностей і процесів;

- фізичне загартування і зміцнення свого здоров'я.

Залежно від цілей і завдань самовиховання може бути епізодичним і систематичним, позитивно і негативно спрямованим. Але чим швидше людина сформує в себе особистісно та соціально цінні якості, тим менше зусиль докладатиме їй для того, щоб постійно підтримувати їх, удосконалювати себе в фізичному, моральному та духовному аспектах. Самовиховання може бути також частковим і тотальним, тобто спрямованим на формування або викорінення яких-небудь окремих рис особистості або на всебічний її розвиток. Нарешті, самовиховання може бути індивідуальним і колективним, тобто воно може здійснюватись окремими індивідами самостійно, а також у колективі. За основними напрямками самовиховання, як і виховання, може поділятись на розумове, моральне, трудове, фізичне, естетичне.

В сучасній педагогічній науці виділяють такі найважливіші ознаки самовиховання:

Самовиховання – це одночасно соціальне, психологічне і соціальне явище, причому вирішальна роль належить соціальним факторам, оскільки вимагає соціалізації особистості.

Самовиховання спрямоване на формування соціально необхідних якостей особистості й здійснюється під впливом суспільно значимих факторів.

У самовихованні проявляється активна життєва позиція особистості стосовно себе і тієї діяльності, якою вона займається.

Самовиховання потребує:

- активного усвідомлення особистістю свого “я” (самосвідомість);

- відносин з оточуючим світом (світогляд);

- свого життєвого досвіду;

- самого процесу роботи над собою.

Самовиховання вимагає активного самокерівництва своєї поведінки, планування способу життя, діяльності;

Самовиховання потребує інтенсивної психічної активності особистості (уяви, пам’яті, уваги та ін.).

Самовиховання – це вольовий процес, в якому регулюється весь спосіб життя людини.

Самовиховання пов’язане із вихованням, виступає як його продовження.

Виникаючи в процесі виховання, тобто в результаті зовнішніх впливів, самовиховання у своєму розвитку проходить ряд етапів, ступенів:

Усвідомлення власних дій та якостей через зовнішню оцінку.

Самоаналіз і самооцінка своїх дій і якостей.

Потреба відповідати самооцінці.

Складання програми самовиховання.

Діяльність з самовихованню та самовдосконалення.

Отже, самовиховання – це систематична, послідовна робота особистості з удосконалення своїх позитивних і усунення негативних якостей. Тільки чітко визначившись у своїх сильних і слабких сторонах, людина ставить завдання розвинути себе, збагатити свій творчий потенціал – здібності, потреби, смаки, інтереси, цінні особливості характеру, волю, духовний світ, моральні якості, одночасно усуваючи свої недоліки. Але оскільки в основі кожної особистісної якості лежать звички, то самовиховання і являє собою, власне кажучи, формування позитивних звичок і викорінювання шкідливих, що заважають у житті.

2.Роль самовиховання у розвитку особистості. Взаємозв’язок саморозвитку і самовиховання.

Особистість учня виступає не тільки як об'єкт, але і як суб'єкт виховного процесу. Його розвиток може відбуватися успішно не тоді, коли його шляхи нав'язуються зовні, а тоді, коли вони виводяться із внутрішньоінтенційної суті вихованця. За таких умов у дитини як суб'єкта виховного процесу формуються свідомість і самосвідомість, тобто власне "Я", що опосередковує всі виховні впливи.

Самопізнання з метою самовиховання та само творення особливо активізується у підлітковому віці. Самовиховання, будучи похідним із виховання, поступово стає вищою формою розвитку особистості, її духовного "саморуху". Воно виявляється у діях особистості, спрямованих на досягнення ідеалу самого себе в рамках власних уявних потенційних можливостей.

Процес самовиховання, як і процес виховання, теж є системою, у якій як системотворчий чинник здатний виступати згаданий "ідеал висоти". Ефективне самовиховання буває тоді, коли воно спирається на знання специфічних засобів і дій впливу на самого себе. Для цього у психології, педагогіці та акмеології розроблені системи засобів самопізнання, само-інформування, самовизначення, самонаказу, самооцінки, самовпливу, самоконтролю та самозвіту.

Система взаємозв'язаних стратегій, методик і тактик самовиховання представлена в автосугестопедичній акмеології - новій галузі акмеологічних знань, яка лише започатковує свій розвиток у вітчизняному педагогічному просторі.

Визначення результативності процесу виховання.

Вихованість учня є результатом інтеризації зовнішніх впливів у внутрішні, а також поєднання зовнішніх і внутрішніх чинників виховання та розвитку. Та чи не найбільша роль тут належить процесу самовиховання.

Для практичних цілей доцільно інколи визначити рівень вихованості учня. З цією метою нерідко ділять усіх учнів на групи. Таких груп визначено чотири.

Дуже низький рівень.

У вихованця нагромаджений негативний досвід поведінки. Саморегуляція та самоорганізація не розвинуті. Можливості педагогічного впливу різко обмежені.

Низький рівень.

Слабкий вияв позитивного досвіду поведінки, яка регулюється переважно вимогами старших та резонансними зовнішніми стимулами. Часто спостерігаються зриви. Саморегуляція та самоорганізація інтуїтивні.

Середній рівень.

Стійка позитивна поведінка паралельно з відсутністю активної позиції щодо діяльності та вчинків однокласників. Наявність регуляції, саморегуляції та самоорганізації.

Високий рівень.

Стійкий позитивний досвід поведінки. Вияв активної позиції щодо діяльності та вчинків однокласників. Поєднання саморегуляції з прагненням до регуляції діяльності та поведінки інших.

Оцінюють рівень вихованості учня також за його ставленням до суспільства, навколишніх людей, природи, самого себе, культури, моральних та духовних цінностей.

Методами визначення рівня вихованості вихованця слугують методи науково-педагогічних досліджень: анкетування, бесіди, педагогічні спостереження, вивчення продуктів діяльності учнів та документації освітнього закладу, рейтингу, узагальнення незалежних характеристик, психолого-педагогічного тестування, соціометрії, реєстрування, ранжування й ін.

Самовиховання – якісно відмінний етап у розвитку особистості, що відкриває нові можливості у взаємодії між нею і зовнішнім світом шляхом усвідомлення особистістю себе, свого місця в навколишньому світі та власної поведінки у ньому. Визнаючи особливості самовдосконалення, відомий український психолог Г. С. Костюк писав: "Самовиховання - вища форма виявлення саморуху особистості, що розвивається, в якій вона виступає суб'єктом свого розвитку".

Специфіка самовиховання як фактору розвитку особистості полягає в тому, що воно серед усіх інших факторів у найбільшій мірі спирається на індивідуальні особливості людини, її нахили та потреби. Завдяки цьому людині вдається виявити для самої себе домінуючі задатки, які у майбутньому можуть суттєво визначити весь її життєвий шлях, забезпечити розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей. Саме результати експерименту Б.І. Додонова доводять, що особистість стає гармонійною не з огляду на "пропорційний", і "рівномірний" розвиток всіх її якостей, а внаслідок максимального розвитку тих здібностей, які домінують у її структурі і визначають сенс її життя та діяльності. У формуванні особистості різні її орієнтації немовби конкурують між собою, поки не виділяється та з них, яка об'єднує навколо себе всі інші, проникаючи у кожну з них. Таке домінування є не витісненням інших якостей людини, а перетворенням однієї з них на лідера. "Це своєрідний варіант координації прагнень особистості шляхом об'єднання навколо найсильнішого з них".

На думку А. I. Кочетова, "принцип максимальної ефективності саморозвитку особистості полягає у прагненні людини (усвідомленому й інстинктивному) якнайшвидше розвинути всі ті якості, сили і здібності, які в ній уже виявились...". Усвідомлюючи необхідність вдосконалення в будь-якій галузі, особистість починає це робити з наростаючим ступенем самостійності й осмисленості. В результаті відбувається прискорення психічного розвитку особистості, що й становить провідну функцію самовиховання.

Cамовиховання активно вимагає усвідомлення особистістю себе, свого місця в оточуючому світі та й своєї поведінки в ньому. В самому загальному вигляді самовиховання – це усвідомлений , керований самою особистістю саморозвиток, в якому в інтересах самої особистості планомірно формуються якості, властивості , сили і здібності людини. Якщо ж самовиховання – це усвідомлений саморозвиток ,то між ними існує тісний взаємозв'язок.

Саморозвиток в психіці людини проявляється в самих різних явищах , до яких можна віднести ріст, дозрівання і самозміни внутрішнього світу. Саморозвиток – процес об’єктивний , що незалежить від розуму і волі людини. Перш за все саморозвиток визначається діями спадковості і первинними матеріальними потребами. Джерелами саморозвитку є протиріччя внутрішнього світу людини, що породжені – взаємодією спадковості і досвіду; потребами і можливостями їх задоволення; бажаннями, прагненнями, дійсними силами, реальними здібностями людини.

Якщо саморозвиток не залежить від свідомості та волі особистості, то самовиховання – це вже процес, в якому розвиток сил і здібностей знаходиться під контролем свідомості й керується особистістю.

В міру розвитку людина все частіше розуміє і оцінює ті явища, які проходять в її внутрішньому світі. Наступає час, коли саморозвиток стає під контролем свідомості. Тоді людина починає свідомо брати участь у вдосконаленні свого внутрішнього світу, у формуванні своїх сил і здібностей, тоді саморозвиток переростає у самовиховання. Процес взаємозв’язку свідомого і несвідомого саморозвитку в єдиному гармонійному цілому і складає загальну картину "саморуху","самовдосконалення". Все це і є участь особистості в своєму особистому розвитку.

Таким чином, зміни людини включають в себе розвиток свідомий і несвідомий, активний і пасивний. Участь людини у своєму формуванні характеризується ступенню усвідомленості, активності, темпами формування тих чи інших якостей, рівним самокерівництва.

В цьому і є єдина природа саморозвитку і самовиховання, що забезпечують інтенсивне формування сил і здібностей людини. Самовиховання є вищою формою розвитку особистості, її духовного “саморуху”.

3. Самовиховання: умовитаетапи.

З народження дитина поступово залучається до складного процесу соціологізації — оволодіння певною сумою соціального досвіду, усвідомлення себе як особистості. Під впливом різноманітних потреб у неї виникає прагнення до самовдосконалення, яке задіює соціально-психологічний механізм самовиховання.

Самовиховання— систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних.

За словами В. Сухомлинського, «у вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню». Воно «потребує дуже важливого, могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу — доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності особистості. Педагогічне керівництво самовихованням — це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри».

Самовиховання починається з самоусвідомлення — усвідомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої діяльності людини. Головною при цьому є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів поведінки, практичних завдань.

Самовиховання —свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Щоб збагатити учнів відповідними знаннями і вміннями, проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою.

Важливий аспект самовиховання — логічне мислення, вміння проаналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху в цій справі. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають учнів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця і таким чином переконуються, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Успішність процесу самовиховання значною мірою залежить від рівня розвитку колективу взагалі. У згуртованому колективі, де панує здорова громадська думка, атмосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.

Перший етап.Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся самовихованням? Що спонукає тебе працювати над собою? Яких головних цілей ти прагнеш досягти самовихованням? Які прийоми використовуєш у роботі над собою? У чому відчуваєш труднощі в цій роботі і як їх долаєш? Якої допомоги потребуєш від дорослих у процесі самовиховання?

На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання — і його особиста справа, і справа суспільства.

Другий етаппочинається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання. На цьому етапі варто обговорити з учнями окремі фрагменти індивідуальних програм самоосвіти та самовиховання видатних осіб.

Третій етап.Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.

Для здійснення виховної роботи відповідно до розглянутих етапів самовиховання класний керівник повинен чітко її планувати.

Самовиховання— це вищий етап виховного процесу, процес цілеспрямованої роботи над розвитком і самовдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості. Самовиховання в інтелектуальній, духовній сфері — це самоосвіта. Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за своїми недоліками і вадами характеру. Самовиховання у фізично-спортивній або в гігієнічній сфері полягає в тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур, стеженні за своїм здоров'ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад.

Більшість людей надають самовихованню вирішального значення.

Це було властиве багатьом попереднім поколінням наших предків.

Історія самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання. Ще за первіснообщинного ладу були такі традиції, які змушували підлітків оволодівати всім, що вміють дорослі чоловіки та жінки.

У стародавніх країнах (Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї) старші жерці робили свою кар'єру завдяки великій спостережливості, а потім свої здібності і можливості, свою мудрість передавали наступнику. Навчання у великого майстра, тобто індивідуальне самовиховання, існувало і на Русі: йдеться про літописців, іконописців, ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у князів, а закони таланту самовиховання (див. стор.47-50).

В українській народній педагогіці існувало багато традицій, які дійшли з давнини і свідчили про необхідність самовдосконалення, щоб не відстати від інших людей у праці, добробуті, у піднятті свого соціального стану. І в давні часи, і нині школа, батьки не можуть навчити всього, багато знань та вмінь доводиться здобувати дітям самостійно. Жодна людина не стала б великою без навчання і виховання, але вирішальну роль у її формуванні відіграло самовиховання. Самовиховання корифеїв науки, культури було поетапним, воно починалося з усвідомлення мотивів, за ним — вироблення програми саморозвитку, суворе слідування їй, жорсткий самоконтроль, тренування волі і характеру. Тільки так, вважала людина, можна зробити певні кроки до успіху в житті.

Ось які моральні правила склав для себе К. Д. Ушинський: "1. Спокій цілковитий, у крайньому разі — зовнішній. 2. Щирість у словах і вчинках. 3. Обдуманість дій. 4. Рішучість. 5. Не говорити про себе без потреби жодного слова. 6. Не гаяти часу необдумано: робити те, що треба, а не те, що трапиться. 7. Витрачати тільки на необхідне або приємне, а не за пристрастями. 8. Кожен вечір добросовісно давати собі звіт у вчинках. 9. Ніколи не хвалитися тим, що було, ні тим, що є, ні тим, що буде".

А.С. Макаренко ввів у теорію виховання такі поняття: "перспектива найближча" — перспектива "завтрашньої радості"; "середня перспектива" — перспектива аж до випуску з колонії; "далека перспектива" — перспектива дорослого життя, яка була мотивом для самовиховання колоністів.

Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов'язаних і взаємозумовлених процесів:

1. Самопізнання. Передусім потрібно вивчити себе як особистість. Для цього застосовується самоаналіз, порівняння себе з іншими людьми (позитивнішими), сприймання критики від товаришів і друзів, спостереження за собою, ніби збоку, щовечірнє підбиття підсумків дня, оцінювання правильних чи неправильних дій, об'єктивне самокритичне (не занижене) ставлення до себе.

2. Самоутримування від негативних думок, дій, слів, вчинків, поведінки.

Для цього застосовується самонаказ на стримування, само-відмова, самозаборона, самонавіювання, самопокарання.

3. Самопримушування до здійснення позитивних дій, вчинків, добрих справ. Цей прийом сприяє подоланню внутрішньої неорганізованості, небажання вчитися чи працювати, лінощів.

Ефективними у самовихованні є так звані практичні прийоми. Одним з них є так званий прийом "крок уперед", суть якого полягає в щоденному плануванні своєї діяльності на наступний день. Прийом "оцінка прожитого дня" використовується, коли учень щоденно аналізує свої вчинки, здійснені протягом дня. Прийом "самозобов'язання" полягає в плануванні учнем роботи над собою на місяць, чверть, півріччя чи рік.

Прийом "упізнай себе" має характер гри: учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища, він себе впізнає, товариші доповнюють його характеристику. Прийом "самохарактеристики", "взаємохарактеристики" полягає в обговоренні характеристик у колективі, що привчає учнів до самоаналізу.

Методика керування процесом самовиховання учнів залежить від вікових особливостей учнів. У молодших класах предметного навчання (V-VІ кл.) самовиховання відбувається під час рухливих ігор, занять у гуртках, праці з озеленення. Учні швидко сприймають кращі якості дорослих або своїх ровесників — сміливість, стриманість, наполегливість. Велику роль відіграє класний керівник, який повинен стимулювати відвертість, говорити в очі правду, використовуючи Індивідуальні методи впливу на учнів із метою перебудови їх поведінки, усунення вад.

У середніх класах (VII-VIII кл.) зміст і форми самовиховання повинні будуватися зовсім по-іншому. Підлітковий вік — найскладніший і для самої дитини, і для тих, хто її виховує. Вплив дорослих на неї швидко зменшується, а вплив товаришів стає часто вирішальним для вироблення стилю власної поведінки, оформлення зовнішності, лексикону, звичок. Тому дітей потрібно зацікавити можливістю роботи над собою "по-дорослому", заняттями з прикладної психології, вечорами "Твої можливості, людино", "Мої загадки", "Який я є, яким я стану" тощо.

Пізніше можна починати заняття самопізнання, використати твори про себе, відвертий аналіз позитивних сторін і недоліків у колі друзів, класні збори "Поговоримо про кожного". Поступово самовиховання може стати захоплюючою справою.

У старшому шкільному віці (ІХ - ХІ кл.) самовиховання будується на розумінні учнями інтелектуальної та моральної значущості роботи над собою як провідної перспективи життєдіяльності. Спроби "зробити себе самому" за сучасних умов нерідко стоять вище за шкільну освіту, націлюють на самовиховання за обдуманою життєвою програмою.

Педагоги, класний керівник повинні консультувати кожного учня, рекомендувати художню і психологічну літературу, тактовно підказувати аутотренінг, розуміння самостримування і самопримусу.

Самовиховання— це процес цілеспрямованої роботи над розвитком і вдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості. Самовиховання в інтелектуальній і духовній сферах набуває вигляду самоосвіти. Відомо, що видатний російський діяч Д. І. Писарєв з усіх видів освіти найкращою вважав самоосвіту. Самоосвіта може бути організованою (навчання) або спонтанною (читання спеціальної чи науково-популярної літератури тощо). Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за виявленими в себе недоліками і вадами характеру. Самовиховання у фізично-спортивній або гігієнічній сферах полягає у тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур, стеженні за своїм здоров'ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад. Цим займаються більшість юнаків та дівчат — школярів, студентів, робітників. Це було властиве і багатьом попереднім поколінням наших предків. Історія самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання. Ще за часів первіснообщинного ладу були такі традиції, які змушували підлітків оволодівати всім, що вміють дорослі чоловіки.

Цивілізація стародавнього світу (III—IV тисячоліття до нашої ери: Єгипет, Вавилон, Індія, Китай) також грунтувалася на самовдосконаленні людини. Своєрідними "науковими працівниками" були жреці, які тримали свої знання в таємниці як джерело могутності й поклоніння населення. Вони були дуже спостережливими. Старші жреці передавали здібним наступникам свою мудрість. Такий порядок індивідуального самовиховання, яке завершувалося навчанням у великого майстра, існував і на Русі щодо літописців, іконописців, ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у князів, а закони таланту і самовиховання. В українській народній педагогіці існувало багато традицій самовдосконалення. І в давні часи, і нині школа та батьки не можуть повністю навчити всього, чого потребує від людини її життя і становище, багато залежить від кмітливості, ініціативності, визначення і розуміння своїх можливостей. Історія самовиховання свідчить, що на початку життєвого шляху кожного з великих і мудрих корифеїв було усвідомлення мотивів, за ним — вироблення програми свого розвитку, суворе дотримання її, жорсткий самоконтроль, тренування волі й характеру. Тільки гак, вважала людина, можна зробити певні кроки до успіху в житті.

Як приклад наведемо програму самовдосконалення юного А М. Толстого: "1. Вивчити весь курс юридичних наук, які потрібні для завершального екзамену в університеті. 2. Вивчити практичну медицину і частину теоретичної. 3. Вивчити мови: французьку,- російську, німецьку, англійську, італійську, латинську. 4. Вивчити сільське господарство як теоретично, так і практично. 5. Вивчити історію, географію і статистику. 6. Вивчити математику, гімназійний курс. 7. Написати дисертацію. 8. Досягти середнього ступеня досконалості в музиці і живописі. 9. Написати правила. 10. Дістати деякі знання з природничих наук. 11. Скласти твори з усіх предметів, які вивчатиму".

А. С. Макаренко ввів у теорію виховання такі поняття: "найближча перспектива" — перспектива "завтрашньої радості"; "середня перспектива" — перспектива аж до випуску з колонії; "далека перспектива" — перспектива дорослого життя — мотив самовиховання.

Самовиховання особливо важливе для студента — майбутнього педагога, бо ця професія вимагає багато знань, життєвих умінь, мислительних і практичних навичок. Щоб у майбутньому кваліфіковано керувати і залучати до самовиховання своїх вихованців, самому потрібно "спробувати на собі" всю мудрість цієї дії. Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов'язаних і взаємозумовлених процесів: самопізнання, самоутримування, самопримушування до здійснення позитивних дій, учинків, добрих справ.

В інтелектуальній сфері потрібно: розвивати пам'ять, мислення, творчу уяву; вивчати логіку — науку про закономірності, форми мислення; вивчати й оволодівати мнемонікою — прикладною наукою про прийоми розвитку і саморозвитку пам'яті як природної, так і кібернетичної; вивчати евристику — науку про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого саморозвитку. Розуміння основ цих наук є засобом кваліфікованого інтелектуального самовиховання.

Морально-вольове виховання і самовиховання спирається на психологію волі, характеру, темперамент і здібності. Тут головна спрямованість для молодої людини — бажання бути самостійною у своїх вчинках, безпомилково оцінювати ситуацію навколо себе і робити якомога менше помилок у житті.

Самовиховання - управління суб'єктом своєю діяльністю, спілкуванням, поведінкою, переживаннями, спрямованими на зміну своєї особистості відповідно до усвідомлених цілей, ідеалів і переконань задля самовдосконалення.

Матеріал для таких бесід можна знайти в книгах «Занимательная психология» К. Платонова, «Загадки человеческого «Я» Ф. Михайлова, «В мире мьісли и чувства» Ф. Гоноболіна.

Важливим аспектом самовиховання є логічне мислен­ня, вміння аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє ви­робленню вимогливості до себе як постійної риси характе­ру, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають уч­нів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не зане­падати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організова­ність, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця, перекону­ючись, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Успішність процесу самовиховання значною мірою за­лежить від рівня розвитку колективу взагалі. У згуртова­ному колективі, де панує здорова громадська думка, ат­мосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює такі етапи:

·з'ясування педагогами ставлення учнів до процесу самовиховання. З цією метою проводять анкетування. На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домага­ються усвідомлення вихованцем, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної ро­боти над собою. Він також повинен збагнути, що самовихо­вання є його особистою справою і справою суспільства;

·поява в учня прагнення до самовдосконалення. Пе­дагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і сво­їм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Ос­кільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йо­му скласти програму самовиховання. На цьому етапі варто обговорити з учнями окремі фрагменти індивідуальних програм самоосвіти та самовиховання видатних осіб;

·початок систематичної роботи учня над собою у про­цесі реалізації програми самовиховання. Цей процес здійс­нюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, пра­ці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива вихованця.

Зважаючи на особливості етапів самовиховання, клас­ний керівник повинен кваліфіковано планувати свою ви­ховну роботу з учнями.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спе­ціальним прийомам роботи над собою, до яких належать:

а)самопереконання. Його суть полягає в пропонуванні учневі знайти у певній ситуації аргументи і за їх допомо­гою переконати в правильності чи неправильності свого вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли;

б)самонавіювання. Його пропонують використовувати за необхідності подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна запропонувати таке судження: «Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу її позбутися»;

в)самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний, якщо учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях;

г)самозаохочення. Застосовують його, якщо учень, дола­ючи певні труднощі, виконав складне завдання. Ефективний він за необхідності подолати негативні риси особистості;

ґ)самопримус. Допомагає у боротьбі з внутрішньою не­організованістю, небажанням вчитися, працювати, з ліно­щами;

д)самоаналіз. Йому належить вирішальна роль у само­ вихованні, оскільки він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку;

є)практичні прийоми. До них належать прийом «крок уперед» — щоденне планування діяльності на наступний день; прийом «оцінювання прожитого дня» — аналіз уч­нем своїх дій, вчинків, недоліків;

є)«правила моєї поведінки». Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до вико­нання своїх обов'язків;

ж)самозобов'язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, семестр або рік залежно від то­го, які риси особистості і в який термін він прагне сформу­вати чи подолати;

з)«упізнай себе». Має характер гри, за якої учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища. Той впізнає себе, а товариші доповнюють цю ха­рактеристику;

і)«самохарактеристика» і «взаємохарактеристика». Суть цих прийомів полягає в обговоренні в колективі під­готовлених у такий спосіб характеристик, що привчає уч­нів до самоаналізу, дає педагогові багатий матеріал для ро­боти з ними.

За твердженнямВ. Сухомлинського:

Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, су­то людських засобів впливу — доброго слова, поради, лас­кавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою своєю суттю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керів­ництво самовихованням — це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною ві­рою в добрі наміри. Самовиховання і саморозвиток – це свідома практична діяльність, спрямована на більш повну реалізацію людиною себе як особистості. Самовиховання – це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети. З точки зору психології, самовиховання – це усвідомлювана діяльність людини, яка спрямована на удосконалення самої себе, на вироблення позитивних рис, якостей, звичок і подолання негативних. Професійне самовиховання і саморозвиток – це свідома діяльність, спрямована на удосконалення своєї особистості у відповідності з вимогами професії до людини.

Особистісний саморозвиток і професійне самовиховання нерозривно пов’язані між собою. Обидва процеси складні за своєю структурою і здійсненням, проте оволодіння технологією професійного самовиховання і саморозвитку допоможе майбутньому педагогу продуктивно організувати самостійну підготовку до професійної діяльності і скоротить шлях до майстерності.

Слід зазначити, що досвід загального самовдосконалення є необхідною передумовою професійного самовиховання, яке передбачає свідому роботу з розвитку професійно значимих якостей, формування педагогічних умінь і здібностей.

2. Умови і чинники професійного самовиховання студентів.

Самовиховання починається з того часу, коли людина починає усвідомлювати себе як особистість, починає розуміти норми та вимоги суспільства, власні потреби і може правильно оцінювати свої вчинки. Самовиховання бере свій початок у підлітковому віці, проте його ефективність значно зростає у юнацькому віці.

В.О.Сухомлинський зазначав: “...Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише в світ, що оточує його, а й в самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим”.

Отже, самовиховання бере свій початок із самоусвідомлення, усвідомлення людиною себе як особистості і свого місця в суспільній діяльності людей.

У структурному відношенні самоусвідомлення людини являє собою єдність трьох складових:

· пізнавальної (самопізнання, тобто дослідження, пізнання самого себе);

· емоційно-оцінювальної (самоставлення, що виявляється у самооцінці);

· дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція, тобто уміння особистості керувати станом свого здоров’я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою).

Самовиховання можливе за умови наявності в індивіда здатності ставити перед собою значущі цілі. Воно нерозривно пов’язане із здатністю людини до самоаналізу і самооцінки, з її умінням контролювати свою поведінку і діяльність.

Самовиховання може бути спрямоване на виховання розуму (інтелектуальна сфера), почуттів (емоційна сфера), волі (вольова сфера). Однак провідною в самовиховному процесі є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію внутрішнього світу людини згідно з оточуючою дійсністю.

Для педагога робота над собою – необхідна передумова набуття й збереження професіоналізму. Самовиховання — цілеспрямований процес, він є продовженням професійного виховання, коли майбутній учитель з об’єкта виховного впливу (“Я – студент, нехай мене вчать”) перетворюється на суб’єкт організації власної життєдіяльності (“Я – майбутній спеціаліст, готую себе до цього”). Отже, найважливіша умова виникнення потреби у професійному самовихованні для майбутнього вчителя – це перехід його з позиції учня на позицію спеціаліста.

Самовиховання майбутнього вчителя починається із усвідомлення різниці між уявленням про себе як майбутнього професіонала і його реальними можливостями. Мотивом-збудником роботи над собою є розуміння невідповідності між “Я-реальним” і “Я-ідеальним”. Це є можливим у тому випадку, якщо у майбутнього вчителя наявний професійний ідеал і є здатність до самопізнання. Найпростіший і в той же час найнадійніший спосіб формування професійного ідеалу – самостійне вивчення психолого-педагогічної й філософської літератури, знайомство з життям і творчістю видатних педагогів з метою пошуку свого ідеалу вчителя.

Цілеспрямованість, осмисленість, стійкість професійного самовиховання залежать насамперед від:

· наявності професійного ідеалу;

· вольових властивостей майбутнього педагога;

· мотивів вибору студентом педагогічної професії;

· морально-психологічного клімату в студентській групі;

· стилю керівництва й стилю спілкування професорсько-викладацького складу;

· фактору вільного часу;

· організації та постійного удосконалення навчальної і самостійної роботи студентів;

· залучення студентів до різноманітної позанавчальної роботи.

Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесів:

1) самопізнання. Перш ніж виховувати себе, складаючи й здійснюючи програми самовдосконалення, потрібно вивчити себе як особистість;

2) самостримування від негативних думок, дій, вчинків, поведінки;

3) самопримушування до здійснення позитивних дій, вчинків, добрих справ.

3. Технологія професійного самовиховання:

а) Самовиховання майбутнього вчителя як система

Розглянемо структуру професійного самовиховання, запропоновану С.Б.Єлкановим:

1. Цілі самовиховання. Вони регулюються суспільними цілями і мають такий самий напрямок – моральний, естетичний, фізичний і т.п.

2. Зміст і завдання самовиховання. Вони включають таку поведінку і діяльність, які приводять до досягнення мети самовиховання. Це великою мірою залежить від психічних рис особистості, її інтелектуальної, емоційної, вольової сфер.

3. Засоби самовиховання. Це своєрідні способи впливу на самого себе, які об’єднують цілі та результати. Сюди відносяться ознайомлення з різними видами мистецтва, читання наукової та художньої літератури, власна педагогічна діяльність і т.д.

4. Результати самовиховання. Це ті зміни, які відбулися в особистості в результаті самовиховання.

б) Етапи самовиховання студента

Процес професійного самовиховання і саморозвитку майбутнього педагога надзвичайно індивідуальний. Проте у ньому можна виділити три взаємопов’язані етапи:

· самопізнання

· самопрограмування

· самовплив.

При організації професійного самовиховання необхідно дотримуватися наступної послідовності дій:

1. Цілепокладання: вибір особистісно значимих цілей і завдань самовиховання.

2. Планування, вибір дій, створення програми самовиховання.

3. Вибір методів і засобів самовиховання.

4. Реалізація у навчально-науковій діяльності цілей і завдань програми професійного самовиховання.

5. Самоконтроль: порівняння досягнутих результатів з очікуваними.

6. Корекція програми самовиховання з урахуванням результатів самоконтролю і самооцінки.

в) Самопізнання як передумова самовиховання

Самовиховання починається із самопізнання. Самопізнання – це відкриття себе, виявлення передусім своїх позитивних якостей і можливостей і тих задатків, які потім шляхом самовиховання людина може перетворити у здібності, талант, стійку рису характеру.

Основне правило самопізнання – шукати в собі істинне “Я”. Проте самопізнання потрібне не для задоволення власної цікавості або втіхи від процесу пізнання, його здійснюють не заради пошуку чистої істини, а заради певної мети, зокрема, для самовдосконалення, тобто формування себе відповідно до власних намірів, ідеалу. Самопізнання є підставою для адекватної (такої, що відповідає можливостям особистості) оцінки самого себе.

Займаючись самовихованням, треба насамперед виявити особливості власного характеру, які заважають успішно навчатися, плідно працювати, легко й компетентно спілкуватися. Важливою частиною процесу самопізнання є самовизначення своєї спрямованості, темпераменту, здібностей і т.д. Для того, щоб себе виховувати, потрібно знати не тільки риси власного характеру, особливості поведінки, вчинків, а й те, заради чого, з якої причини був здійснений той чи інший вчинок, тобто знати мотиви власних вчинків, знати свої потреби.

г) Визначення мети самовиховання

Наступним кроком професійного самовиховання є формулювання мети. Це дуже відповідальний крок у процесі самовиховання, адже від вибору мети залежить ефективність такої роботи. Чим ширша і значиміша мета, тим вірогідніше вона може стати перспективою у житті людини. Такою метою повинні бути не окремі поодинокі цілі (прагнення отримати вищу, ніж сусід, оцінку на контрольній; успішно скласти колоквіум з певної теми тощо), а загальні цілі, які сприятимуть розвитку власної індивідуальності. Якщо вони будуть досягнуті, то ми зможемо досягти і будь-яких окремих і одночасно життєво важливих цілей.

Майбутній вчитель повинен ставити перед собою мету – якомога краще підготуватися до педагогічної діяльності. Його основним завданням є удосконалення професійно значущих рис своєї особистості, включаючи як світогляд, фізичне здоров’я, так і підвищення рівня методичної підготовки, формування своєї моральної культури, педагогічного мислення, творчості.

Визначаючи мету самовдосконалення, важливо відповісти собі не тільки на питання “Яким я хочу бути?”, але й на питання “Для чого я хочу таким бути?”

д) Планування діяльності і самовиховання

Одного бажання змінити себе буває недостатньо, а тому після постановки мети особистісного розвитку дуже важливо накреслити програму самовиховання і вибрати методи її реалізації.

Програма самовиховання майбутнього вчителя – це програма дій по досягненню конкретних цілей самовиховання з урахуванням вимог педагогічної професії до людини.

Процес самопрограмування особистості є не що інше як матеріалізація власного прогнозу щодо можливостей самовдосконалення.

Програма професійного самовиховання визначає найбільш важливі і змістові компоненти педагогічної діяльності, склад професійних умінь і служить орієнтувальною основою для складання студентом індивідуального плану самовиховання з урахуванням особливостей і рівнів розвитку в собі потрібних умінь і здібностей, які лежать у їх основі.

План роботи над собою може бути як план-максимум (на більший відрізок часу) і план-мінімум (на день, тиждень, місяць, семестр).

Для студентів-першокурсників, які щойно починають займатись самовиховною діяльністю і в яких немає досвіду роботи над собою, рекомендується програма, яка складається з таких розділів:

· самопізнання і самоосвіта;

· оволодіння культурою навчальної праці;

· самовиховання.

Побудова індивідуального плану самовиховання – справа творча.

Звичайно, не всі завдання і напрямки роботи над собою можна зафіксувати у програмі та плані професійного самовиховання. Головне, щоб кожен майбутній педагог виробив свій кодекс правил і принципів й неухильно дотримувався їх.

е) Методи самовиховання

Відповідь на питання “Для чого я хочу себе змінити?” допоможе не лише правильно визначити мету самовиховання, а й правильно обрати методи власного удосконалення.

Метод з грецької мови означає – шлях, дослідження, спосіб пізнання. Метод складається з прийомів. Прийом – це своєрідна частина, деталь методу, що необхідна для його більш ефективного застосування в умовах конкретної ситуації.

Методи самовиховання – це способи, за допомогою яких забезпечується досягнення поставленої мети самовиховання.

Методи і прийоми, які використовуються при реалізації програми самовиховання, надзвичайно різноманітні.

Система методів і прийомів самовиховання: самоспостереження, самоаналіз, самотестування, порівняння себе з іншими людьми та ін.; самостимулювання; самопрограмування (складання плану чи програми самовдосконалення, самозобов’язання, самоінструктаж); методи і прийоми самовпливу (самонаказ, самоконтроль, самозаохочення, самопокарання, самозаборона, самозауваження, самокритика, самопереконання, самопідбадьорювання, самонавіювання, аутотренінг, самозвіт, ведення щоденника самовиховання тощо).

Особливе місце у переліку методів самовиховання займають методи управління своїм психічним станом, тобто методи саморегуляції. До них відносять самонавіювання, самопідбадьорення, самопереконання, самопримушування, самонаказ, самосхвалення, самоконтроль, самозаохочення, самокритика, аутогенне тренування і т.п..

Самонавіювання (аутосугестія) – процес навіювання, адресований самому собі. Самонавіювання, як і навіювання, ґрунтується передусім на уяві людини. Самонавіювання – це психічний вплив людини на саму себе, процес вироблення у себе нових установок, психічних станів шляхом повторення собі словесних формул чи викликання яскравих уявлень.

У медицині лікарі використовують силу навіювання з метою надання допомоги хворим, особливо в тих випадках, коли хворий втрачає віру у видужування.

Шляхом самонавіювання можна максимально мобілізувати свої сили і волю, набути навичок самовладання, тобто здатності здійснювати діяльність і в ситуаціях, що дезорганізують людину і впливають на її емоційну сферу.

Різновидом самонавіювання є аутогенне тренування (аутотренінг). Аутотренінг – цілеспрямоване самонавіювання за допомогою словесних формул. Аутогенне тренування – це метод, завдяки якому відбувається м’язова релаксація, концентрація уваги, формується уміння регулювати розумову активність з метою підвищення ефективності значимої для людини діяльності. Унаслідок читання відповідної літератури і в результаті накопичення досвіду практично кожен студент може засвоїти релаксаційні знання і застосовувати їх у самовдосконаленні.

Здійснюючи самонавіювальний вплив, людина повинна вірити в самонавіювання. Сумнів, критика тощо можуть повністю знищувати дієвість цього методу. Можна навіювати собі, що я не боюсь спілкуватися з незнайомими людьми, виступати перед великою аудиторією або можу без надмірних зусиль виконати творче завдання чи підготувати реферат на задану тему. Треба лише частіше повторювати це самому собі (особливо у стані розслаблення, спокою), і врешті-решт, ми самі почнемо в це вірити. Людина стає сильнішою, якщо вірить у свої нереалізовані можливості, і значно слабшою – якщо опускає руки, думає, що не зможе подолати ті чи інші труднощі.

Самопідбадьорення – звернення до самого себе з метою зміцнення віри в себе.

У процесі самопідбадьорювання використовуються такі прийоми:

· самозаспокоєння;

· навіювання впевненості в досягненні мети;

· навіювання впевненості в собі;

· рівняння на улюбленого героя, авторитетних людей (а їм як було?);

Самопідбадьорення може мати форму самокритики. Тоді використовуються такі прийоми: зауваження у свою адресу (типу: “чому розкис?”, “не будь розмазнею?”, самокритика у присутності друзів й інших людей).

Самопереконання – це процес доведення собі необхідності розвитку окремих якостей чи властивостей особистості, необхідності певних дій для досягнення власного удосконалення або мети діяльності. Самопереконання застосовують у тих випадках, коли нам потрібно закріпити свої позиції. Вирішили ми, наприклад, для підвищення ефективності навчання оволодіти технікою швидкого читання, а розуміння й підтримки від оточення не підтримали. У цьому випадку для того, щоб не втратити впевненості у собі, необхідно переконувати самого себе, підбирати аргументи на користь прийнятого рішення.

Самопримушування можна розглядати як різновид самопереконання, коли ми змушуємо себе щось зробити з огляду на негативні результати відсутності цих дій. Це може бути своєрідна заборона самому собі чогось дуже бажаного. Наприклад, хочеться піти на стадіон пограти у футбол, але завтра потрібно писати відповідальну контрольну, до якої ще слід готуватися. Без самопримушування не обійтись. До контрольної треба готуватися зараз, а в футбол можна буде пограти й пізніше. В.О.Сухомлинський з приводу використання самопримушування казав: “Постав над собою і сто вчителів – вони виявляться безсилими, якщо ти не зможеш сам примусити себе і сам вимагати від себе... А якщо ти не навчився примушувати себе робити так, як треба, ти не зможеш стати дисциплінованим громадянином, вольовою людиною”. І ще: “Примушуй себе робити те, що не хочеться, але треба. Повинність – головне джерело волі”. Сила самопримушування полягає в єдності з самопереконанням і самокритикою.

Самонаказ – веління самому собі, дійовий засіб для вироблення самовладання й уміння управляти собою навіть у найскладніших ситуаціях. Самонаказ – це метод, без якого дуже часто неможливо обійтись. Наприклад, переконали ми себе у необхідності ранкової пробіжки, заборонили собі дивитись допізна телевізор, але не можемо вранці прокинутися навіть після настирливого дзеленчання будильника. Ось тут і потрібен самонаказ – внутрішня команда до дії, обов’язкова для виконання. Сказали собі: “Встаю!” – і різко підвелись з ліжка. Наступного дня зробити це буде вже значно легше. Ефективність самонаказу ще більше зростає, якщо він поєднується з самопереконанням, тобто коли людина знаходить все нові і нові докази й аргументи на користь виконання самонаказу.

Самосхвалення – таке собі “погладжування” самого себе. Приказка стверджує, що добре слово і кішці приємне. Але якщо немає кому це слово нам сказати? Не біда – скажемо його собі самі. Встав таки зранку на зарядку? Молодчина! Не прокинувся? Не падай духом, завтра все вийде...

Самозаохочення. У деяких випадках для того, щоб закріпити позитивний емоційний стан, можна і нагородити себе приємною прогулянкою чи відвіданням дискотеки. Таке самозаохочення породжує задоволення від досягнення певного успіху.

Самопокарання. Але іноді варто застосовувати і самопокарання. Не тільки ж хвалити себе і виправдовувати в разі невдачі. Якщо негативний результат певних дій є наслідком наших лінощів, то можна і “в куток себе поставити”, без цього іноді теж не обійтись.

Важливою умовою саморегуляції є самоконтроль і самокоригування свого стану, дій, вчинків. Самоконтроль – свідоме самостійне регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонукань на основі виявлення відхилень у думках, вчинках, діях від загальноприйнятих вимог. До механізму самоконтролю входять: самоаналіз, самооцінка, самокритика, самообмеження. Самоконтроль і самокорекція дозволяють усвідомити своє просування у саморозвитку, порівняти досягнуті результати з очікуваними, вчасно помітити помилки, скоригувати програму подальших дій.

Досконалому оволодінню інтегральним умінням педагогічно мислити і діяти сприяють спеціальні вправи, тренінги, що спрямовані на розвиток спостережливості, уяви, комунікативних умінь і ін. Засвоєння цих вправ передбачено у процесі вивчення курсів психології, педагогіки, основ педагогічної майстерності, а також у процесі самостійної роботи студентів над собою.

Всі методи самовиховання тісно пов’язані між собою, переплітаються, а інколи використовуються майже одночасно. Наприклад, студент, який під час педагогічної практики прагне розвинути свої комунікативні уміння, переконує себе у тому, що у нього все вийде добре, що він буде відчувати радість від спілкування з учнями, залишаючись при цьому одночасно вимогливим, уважним, тактовним. Він навіює собі певну позитивну установку на майбутнє спілкування. У реальних умовах, коли потрібно додатково залишитись з класом, не вистачає, здається, душевних сил, педагог наказує собі залишатися терпеливим, комунікабельним, здатним продовжити професійне спілкування.

є) Результати діяльності майбутнього педагога по самовихованню

Результатом роботи студента із самовиховання і саморозвитку є позитивні зміни в особистості і успішне просування у навчально-науковій діяльності. Останнє проявляється у покращенні якості навчання, усвідомленні своїх успіхів. Чим вищі конкретні результати діяльності (бали у заліковій книжці, похвала педагогів, оцінка однокурсників і т.п.), тим сильнішою є потреба у подальшому самовдосконаленні.

Всі особистісні зміни (інтелектуальний розвиток, уміння керувати своїм психічним станом, вольова цілеспрямованість, культурний розвиток, розвиток педагогічних здібностей) стають могутнім стимулом у професійному і особистісному саморозвитку, оскільки формують потребу у самовдосконаленні.

Такою є технологія професійного самовиховання. Слід пам’ятати, що кожен її компонент є необхідним для успішного оволодіння процесом самовдосконалення. Виключення хоча б одного з них може зробити технологію неробочою або породить помилки, які нелегко буде виправити.

Таким чином, самовиховання – це один із різновидів людської діяльності, це робота над собою. І ефективність її залежить насамперед від нашої цілеспрямованості, наявності стійкої мотивації, позитивних установок, правильного вибору методів самовдосконалення, систематичності наших зусиль і постійного самоконтролю. Нарешті, самовиховання – це одна з найважливіших умов досягнення успіху у навчанні, педагогічній діяльності, сімейних стосунках і взагалі у житті.

4. Самовиховання і професійний ріст учителя.

Професійне самовиховання спрямоване на більш повну реалізацію педагогом себе як особистості. Прагнення до самовдосконалення, самоосвіта є важливим чинником професійного росту вчителя, один із шляхів розширення його творчих можливостей, пізнавальних інтересів та формування творчої індивідуальності.

Велике значення для професійного росту вчителя має оволодіння передовим педагогічним досвідом, пошуковою дослідницькою роботою. У результаті ознайомлення з досвідом кращих педагогів, аналізу їх діяльності учитель краще осмислює закономірності навчально-виховного процесу, вчиться педагогічно правильно сприймати кожен вчинок дитини, знаходити причини конфліктів і шукати способи їх розв’язання.

Важливим для педагога є систематичне вивчення філософської та психолого-педагогічної літератури, законодавчих актів держави про освіту, виховання та навчання, зустрічі з новаторами, участь у роботі методичних об’єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань і т.д.

Незамінними джерелами педагогічної інформації залишається педагогічна преса, радіо, телебачення. Вчителеві необхідно оволодівати новими сучасними джерелами інформації, такими, наприклад, як Інтернет. Усі ці джерела швидко реагують на всі зміни, що відбуваються у системі педагогічної освіти, у навчально-виховному процесі. Вони знайомлять з досвідом педагогів-новаторів, науково-педагогічними новинками, матеріалами різного роду зустрічей, конференцій, поміщають праці відомих вчених-педагогів, вітчизняну і зарубіжну літературу. Самовиховання і самоосвіта вчителя передбачають також ознайомлення з національною системою виховання, що втілює виховну мудрість нашого народу, його кращих вчених, прогресивні традиції українців у родинному вихованні, виховне значення українських народних звичаїв, традицій, свят, обрядів.

Варто додати, що у процесі професійного самовиховання учитель повинен відчути свободу самовираження. Учительську діяльність не можна регламентувати і втиснути у тверді рамки інструкцій. Лише за умови утвердження професійної свободи вчителя можлива ефективна організація процесу професійного самовиховання, професійний ріст учителя. Професійний ріст педагога можна назвати пошуком свого шляху, набуття “власного голосу”, “власного почерку”. Педагог, що володіє свободою самовираження, вміє керувати своїм власним розвитком, може спрямувати свої творчі сили на пошук нових шляхів навчання і виховання учнів.

Висновки.

Ефективна професійна підготовка майбутнього вчителя неможлива без самоосвіти, самовиховання та саморозвитку. Тобто навчання і самонавчання студента потребує не лише знання ним форм і методів аудиторної роботи та роботи з книгою, іншими сучасними джерелами інформації, але й застосування деяких вольових зусиль, розвитку певних особистісних якостей.

Чи стане студент справжнім педагогом? Це залежить від того , як він сам працює над своєю особистістю, які його установки, інтереси, потреби, яка його активність щодо оволодіння науковими знаннями і вміннями, наскільки цілеспрямовано, свідомо і наполегливо працює над розвитком у собі тих рис, які утворюють особистість сучасного спеціаліста.

Щоб досягнути хороших результатів у професійній діяльності, педагогу потрібно систематично вивчати себе, знати свої сильні і слабкі сторони, постійно формувати в собі той внутрішній стержень, на якому буде відбуватися не лише професійний, а й особистісний ріст. Саме у педагогічній діяльності особистісний ріст – неодмінна умова досягнення професіоналізму.

Щоб стати справжнім професіоналом, «душа зобов ‘язана трудитися і день, і ніч, і день, і ніч…». У чому ж полягає її труд? У свідомому вдо­сконаленні своєї психіки, у виробленні кращих своїх поривань.

Суб’єктивними критеріями вдосконалення психіки є здатність зосе­реджуватися, концентрувати увагу на сутності явищ, керувати своїми думками і емоціями, мати потяг до вищих ідеалів. Коли таким прагнен­ням надано повну свободу дій, вони стають найефективнішим методом самовдосконалення.

Вектори професійного самовдосконаленнястудента:

1)Постійне покращення своєї навчальної самостійної роботи, форму­вання готовності до виконання подальших професійних завдань.

2)Особистісний розвиток – самовдосконалення якостей своєї особис­тості, необхідних для успішної майбутньої професійної діяльності.

Ці два напрями самовдосконалення реалізуються завдяки самовихо­ваннюстудента, яке активізує такірефлексивні процеси:

1)Самоаналіз, якому сприяє вербальний і невербальний зворотний зв’язок, порівняння себе з іншими, самоспостереження за своїми думка­ми, почуттями і вчинками, пошук відповідей на питання «чому?», зістав­лення «Я-сьогодні», «Я-вчора», «Я-завтра».

2)Критичний самоаналіз завершується самооцінкою, яка допомагає визначити мету самовиховання. Це підвищує активність, а результати стають вагомішими. Умовою цього є те, що мета повинна бути досяж­ною, щоб забезпечити успіх.

Мета самовиховання досягається краще, якщо є, по-перше, емоційна підтримка людей навколо, по-друге, – опора на позитивні емоції, тоді на­віть їхнє передчуття стає стимулом до виконання запланованого.

3) Важливе значення має правильний вибір способів і методів самовиховання, серед яких найефективнішими є такі:

Самонавіювання – вироблення в себе нових настанов, незвіданих психічних станів (наприклад, настрою) шляхом повторення собі сло­весних формул або викликання в себе яскравих образів («Я- найпрекрасніша і найпривабливіша!»). Повторювати це для себе треба регу­лярно, багато разів. Результатом є те, що ми починаємо вірити в те, про що говоримо. Поліпшується настрій, що й впливає на поведінку та ре­зультати праці.

Самопереконання – процес логічного доведення собі необхідності розвитку окремих рис і якостей, які потрібні для досягнення мети й успі­ху професійної діяльності. З’являється позитивне очікування і впевне­ність у реалізації рішень («Я не буду хвилюватися. Я буду спокійно ви­конувати завдання!»).

Самопримус – вимагати від себе робити те, що найважливіше в цей момент («Я мушу так зробити…Я повинен спочатку зробити справу, а потім…). В.О. Сухомлинський писав: «Повинність – головне джерело волі».

Самонаказ – внутрішня команда до дії, яка обов’язкова до виконан­ня, наприклад, уранці вчасно прокинутись. Проте це тактичний прийом, а не стратегія. Зловживати самонаказом не можна, бо це знущання над собою.

Самосхвалення, самозаохочення – висловлювання задоволення собою від досягнення успіху і нагорода самого себе.

Самовихованню через визначення конкретної мети і завдань, розв’я­зання яких підносить суб’єкта на новий рівень активності та самореалізації, сприяє також критична самооцінка. Зовнішні стимули повинні перетворитися у внутрішні спонукання. Самовиховання відбувається в тому разі, якщо навчально-професійна діяльність студента набуває для нього особистісного значення, життєвого сенсу. Лише при таких умовах намагання успішно оволодіти професією викличе активність у зростанні себе як особистості.

Успішність професіоналізації студента залежить від власної його ак­тивності, від наявності відповідних мотивів (бажання, необхідність реалі­зувати свій внутрішній потенціал в оволодінні професією; потреба втілю­вати в життя свої цінності відповідно до цілей професійної діяльності).

Отже, можна накреслити такі загальні тенденції становлення осо­бистості майбутнього фахівця в умовах його навчання у вищому на­вчальному закладі:

1)Соціалізація особистості майбутнього фахівця є багатоаспектним явищем і детермінована низкою соціокультурних чинників: ментально-духовна атмосфера сімейно-родинного середовища; особливості попе­реднього освітньо-виховного простору; організація навчального процесу у вищому навчальному закладі.

2)Упродовж навчання відбуваються суттєві зміни у структурі само­свідомості студента: завершується процес професійного самовизначен­ня, що відображається у змісті та структурі його «Я-концепції». На осно­ві усвідомленої професійної моделі формується «Я-ідеальне» майбутньо­го фахівця.

3)Вдосконалюються, набувають «професійного характеру» психічні процеси і стани, збагачується життєвий і професійний досвід, розвива­ються необхідні професійні здібності.

4)Підвищуються почуття обов’язку й відповідальності, самостійність і самоконтроль, стають виразнішими індивідуальний стиль іжиттєва по­зиціястудента.

5)Зростає рівень домагань студента у сфері майбутньої професії, фор­муються мотиви професійного самоствердження і самореалізації; підви­щується роль самоосвіти й самовиховання у професійному становленні.

6)Показником ефективності навчального процесу у вищому навчаль­ному закладі педагогічного спрямування є соціальна, духовна й профе­сійна зрілість особистості студента, цілісність і стійкість його «Я», пси­хологічна готовність випускника до реалізації професійно-педагогічних функцій.

Студент педагогічного навчального закладу характеризується, насам­перед, професійно-педагогічною спрямованістю, цілеспрямованою під­готовкою до виконання професійних функцій у педагогічній сфері. Він сьогодні навчається, щоб завтра самому навчати й виховувати дітей. Нині студент є учасником педагогічного процесу, щоб завтра самому організо­вувати його в школі чи іншому закладі освіти. Після отримання диплому він також набуде соціального статусу педагога, що зближує його з викла­дачами. У цьому суттєва відмінність студентів, хто навчається за педаго­гічними напрямами підготовки, від студентів інших спеціальностей. Це обов’язково потрібно враховувати при організації навчального процесу в педагогічному навчальному закладі. Водночас студенту-майбутньому педагогові притаманні також усі ті особливості, які характеризують су­часне студентство загалом.

Рекомендації студентові щодо власного професійного зростання:

1) Прийміть тверде рішення стати висококваліфікованим фахівцем..

2) Складіть список справ, завдань щодо самовдосконалення (повинні бу­ти короткими і конкретними) та розмістіть їх у порядку важливості.

3) Коректуйте цей список важливих справ і завдань.

4) Виконання завдань потрібно урізноманітнювати. Зміна завдань – це також відпочинок.

5) Коли є вільний час – працюйте над якоюсь важливою справою.

6) Повинен бути порядок виконання завдань за ступенем терміновості, але встановлюйте свої терміни, більш жорсткі, працюйте на виперед­ження.

7) Постійно закріплюйте пройдений матеріал.

8) Тримайте темп – працюйте ефективно.

9) Записи лекцій, конспекти – важливе джерело інформації, проте треба все це осмислювати, записувати свої думки.

10)Важливі думки треба підкреслювати, порівнювати з іншими, допо­внювати, виправляти свої записи. Працюйте регулярно.

Виховання і самовиховання є двома взаємопов'язаними аспектами процесу формування особистості.

Неусвідомлювана потреба в самовихованні виявляється в дошкільному та молодшому шкільному віці, усвідомлювана — в підлітковому, що є наслідком розвитку свідомості. Результативність самовиховання засвідчують реальна поведінка і вчинки людини.

Умови успішного самовиховання.

Самовиховання вимагає від людини передусім знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для цього необхідно мати уявлення про особливості психічної діяльності людини, розуміти сутність самовиховання, володіти методами і прийомами роботи над собою. Самовиховання потребує постійних вольових зусиль, уміння керувати собою, аналізувати свої вчинки, оцінювати поведінку, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Підвищує ефективність самовиховання й наявність у людини ідеалу. Немалу роль відіграє рівень розвитку колективу: якщо він згуртований, у ньому панують здорова громадська думка, доброзичливість, взаємовимогливість, людині значно легше працювати над собою.

Самовиховання є непростим процесом, який охоплює кілька етапів.

Етапи самовиховання.

На першому етапі педагоги виявляють ставлення вихованців до процесу самовиховання шляхом анкетування чи індивідуальної бесіди. Далі формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання, домагаючись від школярів усвідомлення, що самовиховання — і їх особиста справа, і справа закладу освіти, і суспільства загалом.

На другому етапі, який починається з появою бажання самовдосконалюватися, допомагають молодій людині сформувати мету (ідеал) та підтримувати бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою та ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити в собі, яких недоліків позбутися. Орієнтуючись на це, учень складає програму самовиховання.

На третьому етапі вихованець починає систематично працювати над собою, реалізуючи програму самовиховання. Для цього його залучають до різних видів діяльності. Педагог допомагає йому контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.

Прийоми самовиховання.

Процес організації самовиховання передбачає опанування спеціальних прийомів роботи над собою.

В історії людства вироблено чимало різних прийомів самовиховання: самопереконання, самонавіювання, самоаналіз, самопідбадьорювання, самозаохочення, самопереключення, самонаказ та ін. Педагог має навчити вихованця обрати найадекватніші для певної життєвої ситуації.

Самопереконання.

Полягає в тому, що вихованцю пропонують у певній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати себе в тому, що він учинив правильно (неправильно). Дуже важливо навчитись у конфліктній ситуації переключати свої думки на приємні, які відволікають від конфлікту, заспокоюють.

Самонавіювання.

Використовують за необхідності по долати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, подумки стверджують: «Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і зможу її позбутися». На відміну від самопереконання самонавіювання не передбачає аргументування.

Самоаналіз.Включає критичні роздуми над своєю поведінкою, окремими вчинками, уміння аналізувати й оцінювати їх. Він допомагає розкривати причини успіхів чи невдач, розвиває самосвідомість і сприяє самопізнанню.

Самопідбадьорювання.Ефективне, коли людина губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах. Для цього одні згадують випадки, коли їм вдалося подолати нерішучість і досягти успіху, інші уявляють, яке задоволення вони матимуть, якщо відважаться зробити намічене. Можна також пригадати улюбленого героя роману, фільму, який не боявся труднощів, і намагатися бути схожим на нього тощо.

Самозаохочення.Застосовують у випадках, коли після подолання труднощів складне завдання виконано. До нього вдаються і якщо необхідно подолати власні негативні риси.

Самопереключення.Реалізують не тільки подумки, а й у діях, які викликають позитивні емоції. Так, учаснику конфліктної ситуації пропонують зайнятись улюбленою справою (читанням, випалюванням, малюванням тощо), яка захоплює його і відволікає від небажаних учинків.

Самоконтроль.Полягає у систематичному фіксуванні (подумки або письмово) свого стану і поведінки для того, щоб попередити небажані прояви. У процесі самовиховання самоконтроль відіграє роль внутрішнього регулятора поведінки і є свідченням становлення самостійності особистості.

Самооцінка.Суть її зводиться до зважування у думках своїх можливостей. Сприяє розвитку вміння дивитися на себе збоку, виробляє об'єктивні критерії оцінювання власних учинків, допомагає подолати недоліки поведінки. Цей прийом запобігає переоцінюванню своїх можливостей, підвищує вимогливість до себе.

Самоосуд.Особливість його полягає в незадоволенні своїми діями, вчинками, поведінкою. Докори сумління збуджують, викликають внутрішнє хвилювання і почуття вини перед оточуючими. Самоосуд породжує бажання якомога швидше виправити допущені промахи.

Самонаказ.Цей прийом втілює в собі яскраво виражені вольові аспекти. Полягає він у прийнятті особистістю твердого рішення ніколи не відступати від своїх принципів, завжди поводитися тільки належним чином. Дотримання власного наказу зміцнює вольову сферу особистості, викликає самоповагу, робить її морально стійкою у різних життєвих ситуаціях.

Самозаборона.Реалізується через свідоме позбавлення себе чогось приємного. Її застосовують у тих випадках, коли не дотримано слова, не виконано обіцянки. Інколи людина може навмисно поставити себе в несприятливі умови, щоб відчути дискомфорт, відмовившись від того, що стало звичним. Самозаборона засвідчує наявність в особистості великої сили волі.

Самопримус.Допомагає в боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням вчитися чи працювати, лінощами. Виявляється у спонуканні себе до малоприємних занять, уникненні звичних пасивних форм проведення вільного часу тощо.

Не менш ефективними й цікавими є такі практичні прийоми самовиховання:

— «Крок уперед» — прийом, що передбачає щоденне планування на наступний день роботи над собою. План охоплює справи, виконання яких сприяє формуванню бажаних рис характеру.

— «Оцінка дня, що минув» — облік своєї діяльності, щоденне оцінювання її результатів з виставлянням оцінок за певні вчинки.

— Самозобов'язання — планування роботи над собою на місяць, семестр чи рік залежно від того, які риси особистості треба сформувати чи подолати і за який час.

— «Правила моєї поведінки» — складання вихованцем правил його поведінки, яких він має дотримуватися. Прийом привчає до виконання обов'язків.

— «Упізнай себе» — вихователь частково характеризує вихованця, не називаючи його прізвища, а його товариші (колеги) доповнюють цю характеристику, здогадавшись, про кого йдеться.

— Самохарактеристика і взаємохарактеристика — написання і обговорення вихованцями характеристик на себе і на товаришів. Привчають до самоаналізу і дають педагогу багатий психологічний матеріал для майбутньої виховної роботи.

В. Сухомлинський вважав, що «самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу — доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду».

Іноді процес самовиховання доповнюють перевихованням.

ЛІТЕРАТУРА

1. Фіцула М.М. Педагогіка. К.: Вид. центр Академія. 2001.

2. Кузьмінський А.., Омеляненко В.Л. Педагогіка. К.: Знання-Прес. 2003.

3. Максимюк С. П. Педагогіка: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2005. -670 с.

4. Ягупов В. В. Педагогіка: Навчальний посібник. -К.: Либідь, 2002. -559 с.

5.Вітенко І.С., Борисюк А.С., Вітенко Т.І. Основи психології. Основи педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 200 с.

6. Волкова Н.П.Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. — 576 с.

7.Основи психології і педагогіки : навчальний посібник / О. М. Степанов, М. М.Фіцула. - 2-ге вид., виправ., доп. - Київ : Академвидав, 2006. - 520 с

8. Лазарчук Л.Ю.Основи педагогіки: Матеріали для лекційного курсу та семінарських занять/ Л.Ю.Лазарчук, І.З.Майданюк.- Тернопіль: Укрмедкнига, 2005.- 550 с.

9. Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995